Дмитро МАТРУНЧИК: «Хочу, щоб люди з гордістю казали, що працюють на Львівському авіаремонтному заводі»

Прізвище Матрунчик  добре відоме в оборонній галузі. Микола Іванович — Герой України, багаторічний директор Луцького ремонтного заводу «Мотор», під час керівництва якого підприємство стало флагманом вітчизняної оборонної промисловості. За батьком пішов Дмитро, який зумів не просто втримати марку, а вибудувати успішну кар’єру. Спочатку на луцькому «Моторі», а з жовтня 2018-го — на Львівському державному авіаремонтному заводі.

Дмитро Матрунчик приїхав до Львова зі знаннями і досвідом, ідеями й новими підходами. Це все він успішно втілює на новому робочому місці.  Амбіцій і планів щодо подальшого розвитку заводу, який входить до трійки найуспішніших у країні, у Дмитра Миколайовича вистачає. І нема сумнівів, що йому все вдасться. 

Мій співрозмовник відповідає з військовою лаконічністю й точністю. Однак підстава усміхнутись є, адже наша зустріч відбулася напередодні 80-річчя Львівського державного авіаційного заводу.

— Дмитре Миколайовичу, вітаю вас із річницею роботи на посаді  директора заводу. Із нинішнім ритмом життя рік — це чимало, однак майже немає ваших інтерв’ю. Із чим це пов’язано?

— Можливо, з тим, що я не вмію піарити себе, а звик до того, щоб добросовісно працювати. Тому хай за мене скажуть мої вчинки.

— Призначення на посаду директора заводу було несподіванкою чи це очікувано?

— Звісно, було несподіванкою. І першою реакцією стало збентеження. Рішення це для мене доленосне і далося  важко. Розумів, що це велика відповідальність і важка праця. Необхідно було очолити  підприємство з великим, не знайомим мені колективом, з давніми традиціями.  Декого з колективу, звісно, знав, але небагатьох.

— Ви очолили завод у непростий час: триває війна, а до роботи оборонної галузі підвищена увага особливо після скандалів в Укроборонпромі. Що для вас було найбільшим викликом за рік роботи?

— Цей найбільший виклик триває. Маю на увазі зосередження команди навколо завдань, що стоять перед підприємством. Мені потрібно було націлити людей на невідворотність їх виконання.  Робота триває. Не хочу сказати, що люди не хотіли працювати чи виконувати завдання. Ідеться про те, що колектив слід згуртувати навколо найважливіших спільних цінностей. Люди не мають думати на кшталт: «Чому саме я повинен це робити? Нащо це мені?» Мої старання спрямовано на те, щоб люди розуміли: вони повинні все зробити заради спільної справи — чи це прибиральниця, чи директор. Це наше завдання перед країною, підприємством і людьми.

Директор Львівського авіаремонтного заводу Дмитро МАТРУНЧИК
Директор Львівського авіаремонтного заводу Дмитро МАТРУНЧИК

— Очолювати непросто. Однак у вас є батьків приклад. Успадкували його стиль чи маєте власний?

— Дуже хочу, щоб була схожість. На мою думку, батьків стиль керівництва характеризує стан луцького «Мотора» і ставлення людей до його пам’яті. Намагаюся робити все, щоб керувати так, як батько.

— Що ви як менеджер  хотіли б узяти від батька-керівника й успішно реалізовувати?

— Ставлення до людей. Батько передовсім дбав про людей, їхню роботу й родини. Розумію: якщо на підприємстві майже 1000  працівників і в кожного сім’ї, то понад 4 тисячі осіб стоять за моєю спиною. Тож повинен забезпечити їх роботою й гідною зарплатнею, умовами праці. Хочу, щоб люди з гордістю казали, що вони працюють на Львівському державному авіаремонтному заводі.

— Однак Микола Іванович ніколи не був м’яким керівником.  Як це поєднувати?

— Це не означає, що батько був несправедливим і злим. Він був жорстким, справедливим,  турботливим і передовсім вимогливим до себе.

— Остаточні рішення завжди за вами чи є люди, з якими радитеся?

— Самостійне прийняття рішень, на моє переконання, приречене на провал. Тому майже всі питання обговорюю з командою професіоналів. Їхня кількість залежить від масштабу завдань. Співпрацюємо на рівні заступників, начальників відділів і начальників цехів. Багато проблемних питань узгоджую із профспілковою організацією. Вона на підприємстві велика, із трепетом ставиться до справи. На мою думку, в нас конструктивна співпраця. Не завжди все відбувається так, як мені хочеться, але для цього й існує обговорення. Ми вивчаємо питання, але рішення приймає керівник. Як директор несу відповідальність.

— У непростий економічний час керівники заводів змушені шукати можливості отримати прибуток з різних джерел. Як щодо львівського: чи можна диверсифікувати?

— На сьогодні підприємство завантажене більш ніж на 140%. Тішить, що підприємство завантажене роботою для потреб Збройних сил. Турбує зменшення замовлення з-за кордону. Реалії такі, що розвиток підприємства можливий лише за умови саме закордонних замовлень. Там більші заробіток і прибутки для підприємства. Розвиватися можна лише за наявності іноземних замовлень.

Щодо диверсифікації, то навряд чи це можливо в широких масштабах. Після розвалу Союзу, коли керівники високого рангу ставили завдання переходу на цивільну техніку, наводили як приклад підприємство, що робило пательні. Тоді не дозволяли просто так підвищувати заробітну плату — її підвищували пропорційно до збільшення товарів народного вжитку. Батько сказав: щоб йому забезпечувати роботою людей, потрібно було тими пательнями весь СРСР накрити шаром у півтора метра.

Плануємо освоїти нові види робіт, заявити про завод у цивільній авіації, але поки що це тільки плани. Робота потребує значних капіталовкладень.

— Левова частка доходів луцького «Мотора» — замовлення з-за кордону. Його керівник Володимир Маракулін журналістам казав: якби таких замовлень не було, підприємство не мало б змоги підвищувати людям зарплату, забезпечувати стан території й соціально-побутову інфраструктуру.  Це актуально  для львівського авіаремонтного?

— Якби не було іноземних замовлень, грошей вистачало б лише на зарплату. На жаль, така ситуація в усій країні. Ми до цього ставимося з розумінням, робимо все, щоб керівництво нас почуло. Сподіваюся, що політика держави щодо  оборонного замовлення стане менш жорсткою і більш прогнозованою. Необхідно переходити на планування і фінансове забезпечення державного оборонного замовлення на період не менший, ніж три роки. А краще на п’ять. Оборонні підприємства не можуть виживати в умовах, коли контракти укладають у березні — травні, а термін виконання — листопад. Що має робити підприємство із листопада до березня?

— Завод «Мотор» після вашого батька очолив Володимир Маракулін. Чи спілкуєтеся з ним?

— Знайомі відтоді,  як він прийшов працювати на завод, — з 1985-го чи 1986-го, тобто понад 30 років. Безумовно, завжди із задоволенням спілкуємося. Він підтримує й дає поради.

— Із ким ще з керівників заводів оборонного комплексу підтримуєте зв’язок?

— Спілкуємося із Сергієм Фурдилом, директором Запорізького авіаремонтного заводу «МІГ-Ремонт», Віталієм Юхачовим, директором Одеського авіаційного заводу. Від нього часто отримую життєві й філософські настанови. Це важливі уроки  від досвідченої людини й керівника. Йому цього року виповниться 70. У нас ще й день народження майже одного дня: 15 і 16 листопада.  Віталій Володимирович  дуже досвідчений, авторитетний у галузі. Батько казав: «Якби не Юхачов, то одеського заводу не було б».  Використовую будь-яку нагоду поспілкуватися і отримати цінні поради від директора нашого підприємства В’ячеслава Купча.

— Ви й самі вдосталь пропрацювали на луцькому заводі. Чи однакові проблеми луцького та львівського заводів, адже обидва входять у концерн «Укроборонпром»?

— Думаю, що негаразди у всіх однакові. Для прикладу, великі проблеми із забезпеченням запасними частинами. Надто значне податкове навантаження  й постійні  перевірки  фіскальних органів.

На рівні директорському проблеми приблизно однакові. Внутрішні питання у всіх є. Певною мірою вони спричинені спеціалізацією підприємства.

— Ви приїхали до Львова з досвідом, адже працювали на еталонному підприємстві оборонного комплексу. Чи порівнюєте луцький і львівський заводи? Що вважаєте сильними сторонами львівського? Які управлінські навички намагаєтеся застосовувати?

— Порівнював завжди. Не сприймав і не сприймаю кивання на гірших. Завжди рівнятимемося на кращих. Можливо, деяким моїм підлеглим ці закиди вже набридли, адже кажу: «За 160 кілометрів люди це роблять. Чому ми не можемо?»  Луцький «Мотор» — це флагман не лише авіаційно-ремонтної галузі, а й Укроборонпрому. Моя мета — і хочу, щоб її підтримав колектив, — прагнути до цього рівня. У нас інше підприємство. Безумовно, є багато об’єктивних чинників: не було такої завантаженості, як нині, стільки замовлень і коштів. Проте наш завод у доброму стані, є фінансова стабільність. Львівський авіаремонтний входить у трійку найуспішніших авіаційних заводів  вітчизняного оборонпрому. Є шляхи для поліпшення. І це добре. Значно гірше, коли досягається максимум і починається спад. Нам є куди рости, і ми це робитимемо. У нас цілий рік, щоб дати фору «Мотору», адже він 80-річчя відзначив у серпні 2018-го. Ми на рік молодші.

— Луцькому «Мотору» хочуть присвоїти ім’я Миколи Матрунчика. Наскільки для вас важливо, щоб батька вшанували так?

— Для нашої родини це дуже важливо. Колектив заводу, як і родина, розуміє, що все батькове життя було на благо підприємства.

— Ваша цитата у матеріалі-спогаді волинського видання, присвяченому Миколі Івановичу: «Завод був для батька всім. І часто робота була важливішою, ніж сім’я». Ця цитата актуальна і для вас? Дружина і доньки не нарікають, що приділяєте їм мало уваги?

— Балансу досягнути не вдається. Намагаюся на вихідні приїжджати додому, якщо, звісно, не у відрядженні. У мене дуже мудрі дівчата. Вони з розумінням ставляться до всього. Знають: якби нарікали, мене це бентежило б. Тому вони з мудрістю до цього підходять і мені не надокучають. Розуміють, що мені теж непросто.

— Чи вистачає часу ще на щось, крім роботи й сім’ї? Можливо, з друзями на риболовлю?

— На риболовлю не вистачає, але на друзів завжди знаходжу час. Коли приїжджаю, майже завжди зустрічаємось. У мене їх небагато, але вважаю, що друзів справжніх багато не буває. Можливо, в мене специфічні підходи до поняття «друг», чимало в нього вкладаю, але я щаслива людина, бо в мене вони є.

— ЗМІ писали, що Укроборонпром передасть під приватизацію дев’ять заводів. У цьому переліку вашого немає, однак наскільки реальний такий перебіг подій і чи стане приватизація поштовхом для розвитку цих підприємств?

— Наскільки знаю, вони недієздатні. В них немає завантаження, є заборгованість із зарплати. Тому, на мій погляд, це крок справедливий, адже коли приватизується підприємство, яке не працює, це правильно. Якщо намагаються приватизувати підприємство, яке працює і платить податки, наповнює державний бюджет, платить людям гроші, то це неправильно. У теперішніх обставинах озвучене — виважений крок. Хочеться побажати цим підприємствам, щоб новий інвестор поліпшив їхній стан, а не пустив усе під ніж.

— ЗМІ  багато писали про плани заводу щодо модернізації літаків МіГ-29. Крім цієї новації, які ваші найближчі плани щодо поліпшення роботи заводу?

— Модернізація літаків — це пріоритет, наша перспектива і майбутнє. Раніше я згадував про бажання освоювати ремонт цивільної авіації. Щоправда, підходи до стандартизації й сертифікації дуже різні. Таке враження, що це різні галузі, а літаки в різних просторах літають! Хоч, можливо, це і виправдано. Військова авіація має інші завдання й мету. Ще є думки про виготовлення наземного обладнання для обслуговування авіаційної техніки. Та все згодом, згідно з робочими планами. Усі розуміємо, що першочергові нині для кожного заводу оборонні замовлення. Це те, із чим нас сьогодні і завтра захищатиме армія. Важливо працювати саме у цьому напрямі. Звичайно, найближчі плани — достойно відзначити 80-річчя заводу. Це серйозна дата.

— Із чим  ДП «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод» зустрічає свято? Які настрої в колективі?

— Наше підприємство  неодноразово доводило свою здатність бути пліч-о-пліч із військовими для захисту кордонів та інтересів держави. Головне для нас — попри всі труднощі вчасно та якісно виконувати оборонне замовлення.  Хочемо миру в Україні, хочемо тут жити і працювати. Колектив сподівається на те, що буде робота, достойна її оплата й адекватне розуміння ролі оборонних підприємств у суспільстві й органах державної влади.  Наша робота надто відповідальна, щоб перебувати у стані постійного тиску і щодня доводити свою відданість державі. Наш тисячний колектив — теж Україна.

Ольга БУЛКОВСЬКА
для  «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Дмитро МАТРУНЧИК.  Народився в Луцьку. Директор державного підприємства «Львівський державний авіаційно-ремонтний завод».

Закінчив Київський інститут ВПС 2000 р. Кваліфікація — інженер-механік; спеціальність — технічна експлуатація повітряних суден та авіаційних двигунів.

Матеріал взято зі сайту https://ukurier.gov.ua/uk/articles/dmitro-matrunchik-hochu-shob-lyudi-z-gordistyu-kaz/